© Герман Айнбіндер
© Герман Айнбіндер
Технічний поступ перетворив на фотографів — в розумінні власників відносно якісної фототехніки, з якою важко розлучитись – більшість із нас, в сенсі людей, які інтенсивно користуються мобільними телефонами. Ціна власне цифрових фотоапаратів, не “прив'язаних” до конструкцій мобільників, нині також не надто обтяжлива, принаймні для мешканців великих міст. Тому словосполучення “професійний фотограф” набуло незнаної ще 10 років тому умовності. До таких звично долучають напрочуд мало пов'язаних між собою людей: тих, хто заробляє світлинами на життя, фотографуючи тематичні композиції для світових та регіональних фотобанків; власників фотостудій; тих, хто спеціалізується на художній фотографії, місце якій – в інтер'єрах торгових центрів чи на естетських фотовиставках тощо.

Ряд ЗМІ пропонує читачам, цілковито далеким від фотомистецтва, надсилати свої світлини, м”яко стираючи умовну межу між професіоналами та людьми, для яких сам факт публікації їх твору у періодичному виданні є справжньою подією.

Таким чином фотографія, схоже, перетворюється на щось середнє між “зникаючою” професією, захопленням, приступним кожному, і закритим клубом для обраних, потрапити в який вельми непросто, навіть за умови наявності солідного досвіду роботи. І не лише тому, що фотоплівку тепер не купиш в будь-якому кіоску з написом “Преса”.

Ця ситуація, на мою думку, гідна детального обговорення на мистецтвознавчих та суспільних майданчиках, і найцікавішою темою в розмовах такого типу була б точність визначення того, чим, власне, нині є професійна фотографія. Якщо вважати одним з критеріїв справжнього мистецтва елітарність в розумінні трудомісткості всього процесу підготовки мистецького твору, то на визначення професійної заслуговує така немодна, така неприступна більшості плівкова фотографія.

Мені трапилось познайомитись з людьми, які створили клуб любителів плівкових світлин. В тому розумінні, що вони їх не колекціонують, а створюють – і зрідка експонують на фотоконкурсах та в маленьких виставкових залах. Це клуб прихильників плівкових фотоапаратів “Leica”, яким нецікаво думати про те, як складно знайти папір та реактиви для остаточної обробки фотографій: проявки та друку. Їм цікавий результат: світлини, вишуканість та чіткість зображень на яких суттєво відрізняються від тиражної цифрової фотографії. Звісно, найперше для тих, хто розуміє.

 

senchenko

Анатолій Іванович Сєнченко:

Я займаюсь радше технічним, аніж творчим аспектом цього питання. Люблю цей фотоапарат, але знімаю мало, — здебільшого ремонтую “Leica”, тому на все інше бракує часу. Як правило, люди, які користуються цими апаратами у Києві, рано чи пізно звертаються до мене, якщо не мають настрою зв'язуватись з виробниками.

Клубу прихильників “Leica” близько п'яти років. Ми майже не змінювали локацію — влітку ми зазвичай “засідаємо” десь під парасольками літніх терас, а взимку – тут, в одному з ресторанчиків по вулиці Шота Руставелі. Це одна з найбільш творчих вулиць Києва: тут багато людей, і кожен другий — з камерою.

Не люблю соцмережі, тому колись закрив усі свої акаунти: мені взагалі комфортно самому або в компанії рідних та близьких; зокрема, в цьому клубі, який налічує лише кілька моїх друзів.

Я не фотохудожник, тому не підтримую стосунки ні зі Спілкою фотографів, ні зі Спілкою дизайнерів: адже я майже не фільмую, радше ремонтую апарати. І уникаю участі у виставках: я не експозиціоніст (посміхається). Крізь захоплення цифровою фотографією пройшли всі учасники клубу, а нині ми всі завжди самі проявляємо та друкуємо свої світлини – адже батьки самі турбуються про своїх дітей.

Senchenko789Senchenko796Senchenko797Senchenko798

 

 

ainbinder

Герман Айнбіндер:

До плівкової фотографії я повернувся з цифрової, – хоча в юності, дуже давно, фотографував, звісно, лише на плівку: це був батьків фотоапарат “Зеніт”. Потім була величезна перерва – через навчання та роботу; а потім я знову почав фотографувати, причому цифровим апаратом “Leica”. Це захоплення тривало років з півтора, поки я не вирішив повернутись до плівкової фотографії. Намагаюсь пригадати, як це сталось; напевне, це був все-таки імпульс, і пояснювався він тим, що фотографів нині приблизно стільки ж, скільки працездатного населення планети, яке заробляє на власний мобільний телефон, тобто їх не менше мільярду точно. З моменту, коли це почалося, професійність фотографії скінчилась: це вже не фотографія, а дурничка; розвага.

А ось плівкова фотографія... Згадаю вислів Романа Гургеновича Балаяна: “Існують фільми — і є справжнє кіно”. Для мене плівкові світлини – це саме кіно. Те, яке я люблю дивитись, яким можна милуватись, яке дає тобі відчуття задоволення від того, що ти робиш. При цьому у фотографа немає “синдрому пальця на спусковому гачкові”, коли ти постійно бездумно натискаєш на “пуск”, і у тебе може бути і 300, і 400, і 500 світлин.

У плівкової “Leica” – цілковито інша ідеологія зйомки. Плівкова фотографія вимагає вдумливості та вміння негайно побудувати кадр. Плюс мене неймовірно тішить благородне плівкове “зерно” на світлинах.

Ainbinder Leica2Ainbinder Leica3Ainbinder leica5Ainbinder Leica4

 

 

 plotnikovРоман Плотніков:

Захоплення “Leica” почалось близько 15 років тому. Чи мені подарували “Leica”? Це був такий напів-подарунок, куплений завдяки 5-ти кредитам, які я дуже довго віддавав. І тепер ми з цим фотоапаратом нерозлучні. Я колись захоплювався цифровим фото, – крізь цю пошесть всі пройшли – але це були купи весільних заходів та всього подібного, причому на суто дружньому рівні, в сенсі – на заходах друзів. Але навіть це я завжди дублював плівковими світлинами (хоча зазвичай все роблять навпаки). Тобто я був професійним фотографом, в розумінні – тією людиною, яка заробляє на життя своїми світлинами; але згодом відійшов від цього, тому що не виходить водночас знімати комерційні світлини і займатись творчістю. Цього всі прагнуть, але я так не вмію.

Цифрова фотографія створена для людей безвідповідальних; вона дуже розслаблює. І це зовсім не так, коли ти працюєш з камерою, створеною у 1960-у році, яка працює ідеально, і при цьому сам контролюєш весь процес, від початку до кінця – адже я сам проявляю плівку, як ми всі, ну, або лише для друзів. Друкує світлини наш знайомий, який вміє це робити бездоганно.

У нас маленьке і тісне коло, куди ніхто так просто не потрапляє; загалом нас лише п'ятеро. В Україні захоплення “Leica” – це дуже дороге задоволення: існує лише два великих магазини, куди можна потрапити і придбати все, від “пасочок” до потрібних хімічних складових та плівки. Один у Києві: він розташований в центрі, неподалік від синагоги; а другий – в Одесі. Все інше – в інтернеті.

Напевне, якби не консультації Анатолія Івановича, нашого клубу не існувало б”.

Будь-яка меншість, в тому числі інтелектуальна, підозрюється в елітарності і саме цим часто дратує соціум, розбещений популярними і, на мою думку, хибними установками мас-культури загалом і наслідків поп-арту зокрема. Саме завдяки їм, готовим як завгодно принижувати класичні мистецькі твори та техніки, – аби лише лінивий і пересичений обиватель зацікавився тим и іншим видом мистецтва – відбувається інфляція не лише мистецьких ідеалів, але й, наприклад, вміння передавати та формулювати нормальні людські почуття.

plotnikov001plotnikov002plotnikov003plotnikov004plotnikov005

На жаль, здебільшого запобігання викликає на підсвідомому рівні не стільки цікавість до незнаного, скільки зневагу до того, хто деформує власні цінності на догоду чужим.

Клуб прихильників плівкової фотографії не має жодного стосунку до мейнстрімних напрямків у мистецтві, а проте повертає фотографії мистецьку вроду та гідність, які ще вчора здавались давноминулими, – принаймні на тлі епохи нескінченних селфі у соціальних мережах.

                                                                                                         

Дана Пінчевська
мистецтвознавець
Київ, 2018

 

e-max.it: your social media marketing partner